Рыболовные катушки http://nachodki.ru/shop/okhota-turizm-rybalka/katushki.html на сайте nachodki.ru

Де птах виведеться, там і хоче жити

10. 11. 30
Останнє оновлення: 17 листопада 2012
Створено: 30 листопада 2010

  1951 року наш район прийняв на постійне проживання 428 сімей із Західної України. Від них роздільнянці дізнались, що бойки залишили рідні села не зі своєї волі. Але більше мало що розповідали. Через півстоліття інформація про масове переселення дуже скупа. Бо писали про неї рідко, випадково, переважно в газетах. Наукових досліджень й досі не проведено. Але нещодавно зроблено наукову розвідку. Вийшла книга Наталії Кляшторної "Акція-51. Останні свідки". Затим, кілька місяців тому, - ще одне видання цієї книги, доповнене. За жанром воно - інтерв'ю-дослідження, збагачене документами, фотографіями, віршами, навіть словником місцевої говірки. Книга дуже цікава і потрібна. Насамперед, молоді, яка виросла в родинах переселенців, бо в ній чимало написано про звичаї, традиції, інші надбання культури їхніх предків. На жаль, тираж видання маленький. Лише один примірник потрапив до Новоукраїнки, до родини Ярослава Михайловича Яслика. Книжка швидко стала популярною у селі, її передають з рук у руки, рекомендуючи обов'язково прочитати. Тому публікуємо фрагменти з неї.
   Текст цього газетного переказу складений з окремих висловів багатьох переселенців як послідовна розповідь. У дужках - назва села чи хутора, звідки виселили очевидця.
   Нагадаємо, що в Роздільнянський район переїхали з сіл Телешниця, Дашівка і Лобизва, усього -1172 особи. їх прийняли колгоспи імені Будьонного, імені Чапаєва, імені Інтернаціоналу.
 

Отже, розповідь від  першої особи.

    Чому нас зняли з рідного кореня? Тому, що села потрапили у смугу нового кордону між СРСР та Польщею. 1951 року держави уклали договір між собою про обмін ділянками територій. Союз уступав 480 кв. км Дрогобицької області, а Польща - таку ж за обсягом територію Люблінського воєводства.
    Але й раніше, у 1940-х, не було нам покою на кордоні. Спочатку евакуювали 1940-ого, потім 1948-ого року. Все життя ганяли з місця на місце (Панищів). Моя сестра свого першого сина народила у Тростянці. Туди нас виселили з Телешниці. Якось вона пішла до батьків у Телешницю, щоб побачити рідних, а дитину у Тростянці лишила. І тут саме ставлять кордон. Буквально на пару днів запізнилася. До сина її не пустили. Він залишився у сестри, Потім її син з сестрою опиняються ще далі - аж під німецьким кордоном. Ми дізналася про них тільки в 1949-ому році. їх невдовзі забрали до Канади. Тепер пише, що знає, чому без рідної матері виріс.
    Настав 1951-ий рік. Нам сказали, щоб за 800 метрів від тої границі і духу не було (Росохатий). До переїзду готували. Вчили дітей у школі писати заяву, що хочемо добровільно їхати (Вандрій). Люди їхати не хотіли. Тоді направили двох чоловіків з нашого села на Україну. Привезли вони з собою білий хліб і казали, що там добре жити. Забирали по одному молодому з кожної   сім'ї, щоб хати будували, як ми приїдемо (Бистрий). Плуг і передню телігу здав у колгосп, а задню закопав. А як нас виселили, не викопував нічого. Думав, що повернуся (Гошовець), Дідусеві, бабусі і брату-сироті наказали їхати в першому турі, а нам - у наступному, Сльози заливали очі (Коросно). Люди казали: в хороше місце насильно не вивозять - у хорошому місці люди самі поселяються (Михновець). Де птах виведеться, там і хоче жити. Як землю свою лишати? (Чорна). Перед тим, як лишити дім, наші люди всі кутки в ньому цілували і землю біля порогу (Кривка).
    Переселенцям надавали одноразову грошову допомогу: 700 рублів - на голову і по 250 руб-лів - на кожного члена сім'ї. Для порівняння: тоді корова коштувала 80-100, костюм з дорогої тканини - 50-60 рублів.
    На станції духовий оркестр зустрічав людей, як на свято (Гошовець). На кожну родину дава-ли піввагона або третину вагона. Худоба - окремо, люди - окремо (Бандрів). їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять (Задвір'я.) Хто мав свій заготовлений ліс, тому дозволяли перевезти (Коросно). Мама їхала в іншому вагоні, де були корова і ялівка. На зупинках мама приносила нам молоко (Коросно).
    Дивлюся - зовсім інший край, жити тут я не хочу. Думаю собі: втечу з того поїзда, додому вернуся. Але мене спіймали під Києвом і все одно відправили (Літовищі). Наш дід вийшов у Котовську. Поїзд рушив, а він не встиг добігти. Діти плачуть, батьки хвилюються бо дід вже старий. Хто йому допоможе. Але на кожній станції було все організовано. Діда посадили у наступний поїзд, і так він нас знайшов (Скородний).
    Перед тим, як сюди привезли, місцевих людей зібрали, щоб вони нас прийняли так як належить, щоб з нас не знущалися. І ми про людей нічого поганого не можемо сказати (Скородний). Казали, що люди у степу стали щасливими, бо як нас привезли, то дощ пішов (Хміль). Мої брати вигодували коня з маленького. Усі дивувалися, як ми коня привезли з собою. А тут він ще й як пригодився! (Соколе).
    З усіма пожитками вивантажили просто на подвір'я до місцевих людей. Там жили до осені. А тоді взяли по квартирах, бо житло було не готове (Бистрий). Хат треба було набудувати багато. За одне літо не встигнути (Літовищі).
    Вирахували за нову мазанку 5 тисяч рублів з трудоднів у колгоспі. Виплачували десь років п'ять чи шість (Панищів). А за ті хати, котрі залишили на батьківщині, нам гроші заплатили. Правда, платили за будинки мало.
    Як приїхали - наділили городу 35 соток (Вільхівці). Сестра приїхала сюди після 5 класу. Пішла відразу на ферму, бо діти малі були, а тато на війні загинув (Скородний). Перший рік - страшна засуха. Наші корови звикли до зеленої паші, а тут один полин (Стебник).
    Не називали нас тут ні бойками, ні гуцулами. Як по-доброму - то переселенці. Але то колись було, тепер усі переженилися, всі свої (Соколі).
    Додому хотілося, в гори. Тато казав: мої предки там усі вмирали. Невже мені тут доведеться? У 1963-му батько помер. Уже в 1990-х мій син Іван поїхав у Нанову. Взяв звідти землі. Я принесла її на могилу батькові і кажу: ось Вам, тату, в тій хустині - земля наших предків (Нанова). Декотрі поверталися у Західну без дозволу. Втікали тому, що кожен звик до зеленого краю, людям було важко в полиновому степу (Бандрів). Дівчата мали один шанс - йти заміж за хлопця із Західної України, щоб можна було виїхати (Бистрий). Записався на курси водіїв, бо тільки так документи давали. Потім втік на Західну Україну (Бистрий).
     Вдома у нас земля була неврожайною. Родило тільки тоді, коли удобриш. Ми почали тут також удобрювати. Працювала в селі Валентина Чаусова агрономом. Вона перейняла наш досвід і отримала Зірку Героя (Коросно).
    В 1952 році вродило дуже. Заробили люди по 2-3 тонни пшениці. Бо наші люди працювали чорно, без вихідних, без відпусток (Панишів).
    Люди тут як люди, кривди нам не робили. Тільки як на Святий Вечір ми прийшли до церкви, місцеві навіть вітатися не вміли

так, як ми звикли на Різдво (Панишів). Мої правнучки тепер у степу не співають наших гірських пісень. Різдво, Паска - ті свята ще знають. Як народився хлопець, кидали у перший купіль молоток, а дівчина - ножиці. Нитку червону давали дитині на руку від лихого ока. Так було там, на Бойківшині. А тепер про це забули (Гошів). Я колись грав на весіллях на скрипці. Тепер так не грають, бо не вміють. Сьогодні розвага - карти, доміно. А воно не те. нема тої веселості, хоч люди значно багатші (Панишів).
    Сплив час. ми призвичаїлися до степу, до степовиків. Спочатку берегли свій звичай. Як запрошували на весілля, хлопці мали палиці, дівчата плели вінок. Молодий з дружбою мали букети за капелюхом. А теперь немає цього, тільки говоримо ше по-своєму. Однак, що приємно, на уроках праці вчать дітей розписувати писанки, як у нас колись писали. У 1950-х про це й мови не було. Музей є у школі. Там наш одяг, інструмент з Хревти. Наші діти знають про своє коріння (Хревт). У церкві співаємо так, як вдома, старослов'янською (Мочари).



Нижче - спогади роздільнянців
 

Ярослав Михайлович ЯСЛИК (його родина переселена з Телешниці Сянної в Новоукраїнку):
    - Переїхали до Будьонівки, як тоді називалося село, 8 липня. З нами прибула також велика група односельців. Того спекотного дня раптом пішов дощ. Раділи з того і місцеві, і приїжджі. Літом сонце пекло без перепочинку, земля потріскалась, рідка трава на ній поруділа. "Ви привезли дощу". - казали будьонівці, зустрічаючи. «Дощ на дорогу - добра прикмета», - відказували телешенці.
    Згадую, як ще тоді, у молоді роки, туга часто стискала серце: там, вдома - рідні гори, потічки, а тут - чужий степ.
Нас прийняли добре. Ніхто ніколи не кривдив. А тільки допомагали один одному.

Марія Михайлівна ЧИЖОВСЬКА (родина переселена з Дашівки до Бецилового):
    - Спочатку я з братом Миколою приїхали до Бецилового, потім, за кілька місяців, сюди переселилася вся моя родина. А до цього ми з братом у складі бригади готували все необхідне для переселення. Будували житло для дашівців. Мешкали "на квартирі". Нас прийняла в свою хату жити Саша Чекерська, яка мала трьох маленьких дітей. Коли вся Дашівка приїхала до Бецилового, і люди розбирали по хатах нас, переселенців, Саша сказала: "Я Маріїних (тобто мою сім'ю) беру до себе". У неї прожили до входин у нову хату. Саші так полюбилися наша мама і я, що Чекерська попросила голову колгоспу Басса, надати нам найближчий до її хати переселенський дім. Голова виконав її прохання. Саші та її дітей вже немає на світі, а її онука ходить до мене як рідна людина і як соціальний працівник - допомагає по господарству. Користуючись нагодою, може, це треба було зробити раніше, але хочу передати велике спасибі усім нащадкам Олександри Чекерської від нашої родини за підтримку в ті нелегкі 1950-ті та наступні роки.
    Приїхали, спека - босою не можна ходити по землі, пече в ступні. В Дашівці мало не увесь рік босоніж. Тут довелося черевики носити.
    Спочатку все було не те. Я часто бачила один і той же сон про нашу криницю, плакала. І тепер, як бачу його, плачу. Корова Красуля, яку ми привезли, вже не привела теля, і її продали.
    Поступово призвичаювалися до нової землі, нових порядків. У Бециловому жили такі ж, як ми бідні, ми добре розуміли, підтримували один одного. Спекотного літа картопля погано вродила, на базарі коштувала дорого. Тому восени того ж 1951-ого року мій брат поїхав у Дашівку. Як він перетнув кордон, бо там вже була польська влада, не знаю, але наш посланепць викопав картоплю, яку ще тато з мамою посадили. Набрав, скільки міг, поїздом привіз на нову батьківщину. Це була така радість, все село приходило куштувати "западенську" картоплю.

Записав
Василь КУЛЬЧУК.
Газета "Вперед" №12 від 17 лютого 2010 року


1 1 1 1 1 [1 Vote]