100-річна історія українських прикордонників : Окремий корпус кордонної охорони Української Народної Республіки

   Визначення для України власної державної території та державних кордонів були важливою складовою відновлення української державності у 1917-1921 роках.

   22 січня 1918 року Українська Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку (УНР) самостійною та незалежною державою. Розпочався процес формування власних  органів безпеки і оборони, у тому числі охорони державного кордону.

   Протягом 1918 року державні кордони  УНР були визнані міжнародними угодами з усіма сусідніми державами, а також державними утвореннями, які виникли на тлі розпаду Російської імперії: Австро-Угорщиною; Румунією; Польщею; Білоруською Народною Республікою; Великим Військом Донським; Кубанською Народною Республікою.

   Кордоном з радянською Росією було визнано так звану «нейтральну зону». Вона була завширшки 10 – 40 км від лінії Сураж-Унеча-Стародуб-Новгород – Сіверський – Глухів – Рильськ – Колонтаївка – Суджа – Беленіхіно – Куп'янськ. У межах «нейтральної зони» встановлено кордонні пункти на станціях Орша, Клинці, Хутір-Михайлівський, Коренево, Гостинцево та Валуйки. У тилу кордонних пунктів на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Бєлгород і Куп'янськ встановлено дозорчі пункти. Питання про державний кордон з більшовиками так і не було вирішене. 7 жовтня 1918 року переговори було припинено, а на початку листопада 1918 року взагалі перервано.

   Час створення та розвитку прикордонної охорони УНР доцільно умовно розділити на такі хронологічні періоди часу:
І – УНР Української Центральної Ради (березень – квітень 1918 року);
ІІ – Української Держави гетьмана П. Скоропадського (травень – листопад 1918 року);
ІІІ – УНР під керівництвом Директорії (1919 – 1921 роки);
ІV – перебування прикордонних частин УНР на території Польщі (1921 – 1923 роки).

   Протягом періоду Центральної Ради:
На засіданнях уряду УНР ухвалено:
•    7 березня, питання організації охорони кордону, за ініціативи Військового Міністра О. Жуковського;
•    20 березня, рішення про створення Окремого корпусу кордонної охорони (ОККО), затверджено його командувачем полковника В. Желіховського;
•    23 березня, статут корпусу, з його підпорядкуванням Міністерству фінансів;
•    сплановано формування 9 бригад кордонної охорони та 1 навчальної (1-ша Волинська (м. Луцьк); 2-га Подільська (м. Кам’янець-Подільській); 3-тя Одеська (м. Одеса); 4-та Північна (м. Гомель); 5-та Чорноморська (м. Одеса); 6-та Хоперська (с. Бутурлинівка, фактично – Валуйки); 7-ма Донецька (м. Луганськ); 8-ма Азовська (м. Маріуполь); 9-та Курська (с. Обоянь, фактично – м. Суми); Навчальна бригада (м. Нова Прага)).

   Основними загрозами прикордонній безпеці УНР у 1918 році вважалися: економічна контрабанда, незаконне ввезення через кордон товарів, зброї та боєприпасів, а також таємне проникнення (здебільшого з території радянської Росії) на територію УНР різних політичних агітаторів та кримінальних елементів.

   Головними завданнями ОККО визначалися:
•    організація охорони кордону шляхом виставлення спеціальних постів;
•    контроль за переміщенням через кордон осіб за наявністю відповідних документів та протидія незаконному ввозу (вивозу) товарів, зброї, боєприпасів тощо;
•    затримання дезертирів та кримінальних елементів;
•    виконання на кордоні обов’язків карантинної та поліцейської служб.
У службовій діяльності ОККО пріоритет надавався правоохоронній складовій, але за структурою він будувався за військовим зразком, а його особовий склад мав військові чини.

   Однією із складових щодо формування уявлень про встановлення кордонів УНР з Росією та їх демаркацію стали операції українських військ у квітні 1918 року із визволення Донбасу та Криму, під час ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВІЙНИ. У бойових діях визначну роль відіграли війська Запорізького корпусу. З його складу було виділено окрему групу військ на правах дивізії під командуванням полковника Петра Болбочана. Перед ним було поставлене окреме стратегічне завдання,вийти до Перекопу, далі – на  Севастополь та взяти під контроль Крим.

   Інша група військ Запорізького корпусу під командуванням генерала Натієва вирушила у напрямку Лозова – Слов’янськ з метою визволення від більшовиків Донбасу та виходу на українсько-російський кордон.

    15 квітня 1918 року окрема Слов’янська група військ Запорозького корпусу під командуванням командира Гайдамацького полку полковника Володимира Сікевича, у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, звільнили н.п. Барвінкове, Слов’янськ, Бахмут, Микитівку та ст. Колпакове. 26 – 30 квітня 1918 року українські війська вийшли на кордон з Росією, де встановили українські державні символи. Це була справжня перемога Держави Україна та її війська.

   Полковник В. Сікевич згадував: «Козаки принесли два високі стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох стовпів намалювали тризуб, а під написали «У.Н.Р.», а до стовпів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебень, окропив святою водою прапори. Коли козаки догори підняли й закопали стовпи в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче «Слава!».

   Протягом періоду Гетьманату:
•    за державні кордони УНР умовно визначалися межі проживання українського населення за етнічним принципом;
•    упорядковано організаційно-штатну структуру ОККО (бригада – відділ – загін – вартарка (застава);
•    створено Штаб охорони узбережжя Чорного моря, якому мали підпорядковуватися три полки Чорноморської охорони, які формувалися в Одесі;
•    забезпечено запровадження системи перевірки паспортних та інших документів, що посвідчують особу та надають право громадянам УНР та іноземцям на перетин державного кордону (обіжник «Про порядок пропуску через кордон пасажирів» (№633) від 27 травня 1918 року).

   Протягом періоду Директорії:
•    контроль державної влади УНР обмежувався окремими районами на Волині, а згодом територією Поділля та басейном річок Збруч та Дністер (столицею УНР стає Вінниця, а згодом Кам’янець-Подільський);
•    під керівництвом нового командувача ОККО полковника (з 5 жовтня 1920 року – генерал-хорунжого) О.Пилькевича реорганізовано систему управління та змінено організаційно-штатну структуру: Центральне управління ОККО зі штабом – бригада – відділ – пост (вартарка);
•     прикордонні частини зведені у Волинську та Подільську кордонні бригади, розпочато формування Дністрянської бригади;
•    організовано охорону держаного кордону, у сучасному розумінні, по прикордонних річках Збруч (кордон з Польщею) та Дністер (кордон з королівською Румунією);
•    участь прикордонних підрозділів у бойових діях разом з військовим частинами Дієвої армії УНР;
•    відхід підрозділів ОККО, разом з Дієвою армією УНР, на польську територію – за річку Збруч, у результаті бойових дій з Червоною армією радянської Росії.
На території Польщі підрозділи ОККО перебували у таборах для інтернованих вояків армії УНР у містах Ланцут та Олександрів-Куявськ.

   В умовах еміграції, головним завданням керівництво ОККО вважало збереження бойових професійних кадрів. З метою оптимізації структури підрозділів, у відповідності до умов перебування в еміграції, корпус реорганізовано в Окрему кадрову бригаду кордонної охорони.

   Через заборону польського уряду щодо розміщення на своїй території іноземних армій, Окрему кадрову бригаду кордонної охорони розформовано протягом 1923 року разом з військовими частинами армії УНР.

   Загалом, військово-політична обстановка, що складалася протягом всього періоду української визвольної боротьби (1917–1921 років), не давала можливості розвивати власну прикордонну інституцію, а вимагала, в першу чергу, розбудову Дієвої армії. Оскільки на фронті вирішувалась доля держави. Постійні бойові дії не давали змоги оформити державні кордони у договірно-правовому відношенні, що негативно впливало на організацію їх охорони. Через це, кордони визначалися стратегічним впливом воюючих армій, а ділянки місцевості, які вважалися за державний кордон УНР охоронялися здебільшого військовими частинами української армії.

   З багатьох об’єктивних причин Українська революція 1917–1921 років не стала початком незалежності України. Але, історичний досвід, накопичений під час визвольної боротьби, безумовно ліг у фундамент сучасної української державності,  а державність – стверджується безпекою кордонів.

   У 2018 році наступає сторіччя ОККО УНР. Ця подія має виключно український національний контекст, та може стати початком вшанування пам’яті справжніх українських героїв кордону, які прийдуть на заміну старим ідеологічним штампам, які ЗЖИЛИ СЕБЕ ДЛЯ УКРАЇНИ.

   Таким чином, 100 років тому, у квітні 1918 року, українські війська встановили свої символи на кордоні держави. Це була справжня перемога Держави Україна та її війська.

Помічник начальника Білгород – Дністровського
прикордонного загону – начальник прес-служби
Іван Іванчук


ВНИМАНИЕ!!! ПРАВИЛА РАЗМЕЩЕНИЯ КОММЕНТАРИЕВ!!!

Комментарии, не имеющие отношения к новости, под которой они размещаются, а также: грубые, оскорбительные, малограмотные, малозначащие комментарии, проявления ненависти удаляются.
Комментарии добавленные зарегистрированными пользователями публикуются автоматически.

Захисний код
Оновити