Те, що передувало Голодомору: повстання на півдні України

   В «українській житниці», як зазвичай називають південні степові регіони України, запеклий спротив політиці примусової колективізації більшовиків у 20–30-і роки минулого століття чинили, зокрема, німецькі колоністи.

   Понад 4 тисячі масових протестів в УРСР проти колективізації упродовж 1930 року, близько 900 – за перші сім місяців 1932-го, що дорівнює майже половині з усієї загальної кількості виступів проти влади за той період часу. Таку статистику, спираючись на дані колишнього Головного політичного управління при НКВС, наводять дослідники Голодомору. За сухими цифрами ховаються трагічні історії спротиву людей і цілих населених пунктів, зокрема і німецьких поселенців, які жили невеликими колоніями на Одещині.

    Мангейм

   У липні 1919-го у німецькій колонії Мангейм, яка нині є селом Кам’янка Біляївського району на Одещині, спалахнуло селянське повстання. Воно стрімко поширилося по кількох повітах тодішньої Одеської губернії (губернська територіальна система діяла до 1925 року – ред.) і тривало аж до середини серпня.

   Безпосереднім приводом для нього стала мобілізація селян у віці від 19 до 28 років. Утім, незадоволення серед фермерів Мангейма жевріло давно. Хазяйновитих німців, які на південних землях оселилися ще на початку ХІX століття, отримавши тоді по кілька десятків десятин землі у довічне користування, свободу віросповідання, звільнення від більшості податків та рекрутського набору, обурювала більшовицька політика «військового комунізму».

   Із запровадженням продрозкладки селяни мали здавати радянській державі весь хліб, собі залишаючи малу дещицю (згодом продрозкладка поширилася взагалі на всю сільгосппродукцію і на півдні України діяла аж до липня 1923 р. – ред.).

«Колоністи проявили цілком природній гнів. Як це так – те, що зароблено тяжкою працею, нахабно забирають?!» – пояснює краєзнавець, учитель історії Роздільнянської середньої школи Артем Просянюк.

   Тож у Мангеймі влітку 1919-го бунтівники взялися до зброї і перебили загін червоноармійців.

   Про німецьких колоністів Просянюк дізнався, ще коли викладав у сільській школі Кучургана (село є головним прикордонним пунктом між Україною і Молдовою на ділянці сепаратистського регіону Придністров’я – ред.). Зокрема, історик з’ясував, що у 1932 році Кучурган (тоді колонію Страсбург) за опір примусовій колективізації влада внесла на так звану «чорну дошку».

   Люстдорф

   В іншій німецькій колонії – Люстдорфі – повстанці захопили одного з організаторів Червоної гвардії в Одесі Павла Мізікевича, якого за кілька місяців до того призначили комендантом міста. Його катували і ще живим кинули в яму з негашеним вапном. Про це пише у книжці «Одесса в смутное время» (рос., 2004 р.) кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Одеського національного університету імені Мечникова Ігор Шкляєв.

   Історик зазначає, що разом з німецькими фермерами влітку 1919 року повстали українці, росіяни, молдовани. Так, у колонії Страсбург до антирадянського виступу приєднався колишній командир червоноармійського загону Кожемячко. На думку Шкляєва, це повстання мало саме загальноселянський, а не етнічний характер.

   На придушення повстання більшовики кинули «робітничі дружини», загони міліції та курсантів. «Розстрілювати кожного п’ятого з колоній, де чинитимуть опір частинам Червоної армії», – наказав військовий комісар Одеси Недашковський.

   Гросс-Лібенталь

   Проте вже у червні 1920 року в епіцентрі нових виступів проти влади опинилася німецька колонія Гросс-Лібенталь (сучасне селище Великодолинське неподалік Одеси – ред.). Чисельність повстанців сягнула 10 тисяч, вважають історики-укладачі збірки «Голодний хліб (голод 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. в контексті історії репресій)». «Дії повстанців створили пряму загрозу радянській владі на півдні України», – мовиться у книжці.

   Це був час так званого «першого радянського голоду», котрий за своїм масштабом перевершив усі відомі на той час голодні періоди. На думку істориків, голод 1921–1923 років спричинила низка соціально-економічних, політичних і кліматичних чинників: Перша світова війна, громадянська війна та повоєнна розруха, кількарічні посуха, неврожай і сувора реквізиційна політика хлібозаготівель більшовиків.

   Одеса

   Наприкінці 1921 року в Одеській губернії повністю голодуючими було оголошено Одеський, Тираспільський, Вознесенський повіти. Їхні виснажені мешканці вирушили до Одеси.

   Про сотні випадків голодної смерті протягом лише одного тижня у грудні 1921-го, понад 30 випадків людожерства і торгівлі людським м’ясом, які було зафіксовано в Одесі в 1921–1922 роках, ішлося в доповіді професора психіатрії Лева Айхенвальда «До казуїстики людожерства».

   На засіданні Одеської комісії для боротьби з наслідками голоду він визнав, що «наукові тлумачення людожерства (антропофагія, некрофагія, канібалізм) безсилі вичерпно і несуперечливо пояснити це жахливе явище мутації людської психіки та соціальної деградації».

   «Одесі від голоду дісталося всі три рази: у двадцятих, тридцятих, сорокових. У 1924–1925 роках чисельність населення міста складала 200 тисяч осіб, тобто зменшилася втричі в порівнянні з дореволюційним переписом», – розповідає одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич.

   Однак один із найжахливіших злочинів більшовицької влади проти українців був попереду – до Голодомору тридцятих залишалось кілька років…


   Відбирати і привласнювати радянська влада почала одразу після Жовтневого перевороту 1917 року. Це викликало природний спротив, який виливався у численні повстання. Зокрема, спалахували і так звані «бабські бунти».

   Останні дні лютого 1930 року. До Кандельської сільської ради (нині у складі селища Лиманського Роздільнянського району) на Одещині вриваються кількасот жінок: зривають агітаційні плакати і портрети вождів, вимагають розпустити колгосп. Наступними днями протестувальників більшає, поруч із жінками встають чоловіки з вилами і лопатами. Вони розбирають по домах колгоспну худобу, а з хат розкуркулених виселяють бідняків.

   У березні масові заворушення охоплюють ще кілька сіл, серед них і німецьку колонію Мангейм (нині с. Кам’янка Біляївського району), де на той час нараховувалося 29 розкуркулених родин. У половині з них главами сімей були жінки, бо або чоловіків розстріляли через повстання 1919-го, або вони перебували в місцях позбавлення волі чи під слідством.

   «В той період жінки досить часто організовували такі протести – по всій Україні. В архівних документах фігурують такі поняття, як «волинки», «бабські бунти». Здавалося, якщо жінки повстануть на захист власності, то представники репресивних органів не будуть застосовувати силу. Але таке уявлення було помилковим», – зазначає завідувачка експедиційного відділу Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Яна Гринько.

   На березневе повстання 1930 року на півдні України більшовицька влада відреагувала у звичний для неї спосіб – репресіями.

   Незважаючи на відсутність інформації в газетах, про події на селі дізнаються одесити. У книжці «Голодний хліб (голод 1922–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. у контексті історії репресій)» наводяться слова робітниці Одеської джутової фабрики: «Якби дійшли селяни до міста, ми би їх підтримали. Чим від голоду помирати, то краще на вулиці загинути».

   В 1932–1933 роках в Одесі було введено карткову систему: кожен працівник отримував щомісяця фунт чорного хліба, півтора фунта пшона, по кілька сухих таранок, а згодом замість рибин стали видавати по півтора фунта «синьо-зеленої» конини.

   «Їж тараньку, пий водичку та виконуй п’ятирічку», «Телятинку, курятинку буржуям віддамо, кінноту Будьонного самі поїмо», – говорили тоді в Одесі.

   А тим часом з Одеського порту щодня відходили пароплави з мороженим м’ясом, забитою пташиною, олією. Дешевим зерном з України годували худобу у Німеччині та Англії.

    Із кожним місяцем зломленим і знесиленим людям ставало все важче чинити активний спротив. «На початку тридцятих, тобто проживши за радянської влади понад десятиріччя, люди на гіркому досвіді усвідомили, чим може закінчитись навіть просте відстоювання своєї позиції. До того ж наприкінці двадцятих років було проведено кілька масштабних вилучень зброї у населення», – пояснює одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич.

   Інший місцевий краєзнавець, вчитель історії Роздільнянської середньої школи Артем Просянюк розповідає, що дехто з місцевих жителів у той час намагався перейти річку Дністер, тодішній природній кордон між СРСР і Румунією, і втекти від радянської влади. Кордон було посилено, порушників вбивали на місці чи відправляли до суду.

   Як вважає професор новітньої історії Неаполітанського університету імені Федеріко ІІ, автор монографії «Велика радянська селянська війна: більшовики та селяни: 1917–1933» Андреа Ґраціозі, з часом «селяни стали боятися холоднокровного придушення відкритої непокори, тому вдалися до пасивного опору». Про це він пише в статті «Голод у СРСР 1931–1933 рр. та український Голодомор: чи можлива нова інтерпретація?» в Українському історичному журналі.

    «Голод допоміг подолати опір селян, гарантував перемогу диктатора, навколо якого почав формуватися культ, заснований на страху; відчинив двері терору 1937–1938 років», – підсумовує італійський дослідник.

   У південних регіонах (Одеській, Миколаївській, Херсонській областях) визнання Голодомору геноцидом українського народу підтримують 65% населення. Про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2017 року. Це менше, аніж у центрі і на заході, але більше, аніж на сході країни.

   «Парадокс: там, де колись дійсно страждали від голоду, Голодомор як геноцид і злочин зараз не сприймає частина, але не більшість населення», – зазначив координатор групи «Інформаційний спротив – Харків» Олексій Копитько. «Ймовірно, можна говорити про певне політичне ставлення», – припустив він у коментарі Радіо Свобода.

   Попри те, що тема голоду в Україні у ХХ столітті вже перестала бути табуйованою, далеко не кожен здатний сприйняти жахливу правду про голод, вважає Олексій Копитько.

   «Свого часу я багато спілкувався із свідками Великого голоду 1932–1933 років. Уявіть, 90-річний дід з Полтавщини мені, чи не першому, розповідає про страхіття тих часів. Поряд стоїть його син, років з шістдесят, і питає: «Батьку, що ж це все ти мені не казав?» – «Навіщо воно тобі? Живи і не знай», – відповідає той», – розповідає дослідник.

   Одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич згадує, що лише перед смертю його старенька бабуся призналася, що у повоєнні голодні часи на Миколаївщині вона ледь не вбила одного з новонароджених двійнят. Мовляв, вирішила залишити доньку, а сина, Олександрового тата, придушити подушкою… До хати вчасно зайшла сусідка.

   Довго про голод не говорили ще й через страх. Ті, хто через репресії чи голод втратили рідних, «зайвого не балакали», штучно виховавши в собі мовчазність.

   Людмила Ріслінг, етнічна німкеня, директор музею німецьких колоністів у селі Лиманському на Одещині, довго жила із тавром «доньки ворога народу». Її батька розстріляли в 1937-му. «Мати ніколи не говорила ні про голод, ні про те, як втратила чоловіка, мого батька. В нашому домі було прийнято мовчати», – розповідає вона.

   У рідний дім у Лиманському, який колись звався німецькою колонією Зельц, Людмила (Луїза) Францівна повернулася через 56 років, пройшовши і через заслання, і життя в іншій країні. Тепер історію свого народу, який повставав проти радянської влади і у двадцятих, і у тридцятих роках, збирає і зберігає «по крупинках».

https://www.radiosvoboda.org/a/28870290.html


ВНИМАНИЕ!!! ПРАВИЛА РАЗМЕЩЕНИЯ КОММЕНТАРИЕВ!!!

Комментарии, не имеющие отношения к новости, под которой они размещаются, а также: грубые, оскорбительные, малограмотные, малозначащие комментарии, проявления ненависти удаляются.
Комментарии добавленные зарегистрированными пользователями публикуются автоматически.

Захисний код
Оновити