На сайте nachodki.ru можно купить фонари

100 років від початку першого голодомору в Україні. Що відбувалося на Одещині

   100 років тому, 29 липня 1921 року, політбюро Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків України надіслало до Москви телефонограму, в якій зобов'язалося зібрати з УСРР 100 мільйонів пудів врожаю. Оскільки була засуха, вивезення хліба до Росії призвело до голоду на півдні України, який посилився через брак запасів зерна. Через що проходили селяни на Одещині та чи є офіційні дані щодо кількості жертв – в матеріалі Суспільного.



   За словами етнологині та кандидатки історичних наук Наталії Петрової, трагедію українського народу 1921-1923 років систематично та об'єктивно почали вивчати не так давно. Збирати дані одразу ж після тих подій чи за радянських часів забороняли. Тому наразі в арсеналі сучасних дослідників є лише архівні документи, які частково розсекречені та опрацьовані. А також свідчення людей, які пережили ці події.


   Причин для голоду, який панував у 1921-1923 роках на землях південної України, дослідниця назвала декілька. Попри врожай 1920 року, це часткового несприятливі погодні умови, що призвели до невеликого врожаю 1921-го року, наслідки Першої світової війни та нова економічна політика з обов'язковою продрозкладкою – системою заготівлі сільгоспродуктів, під час якої держава забирала у селян запаси зерна та корму для худоби, тобто особисті залишки людей. Масовий голод був штучний, наполягає етнологиня. А в якості пояснення влада посилалася на офіційний голод в Поволжі, через який українські селяни начебто мали допомагати сусідам.



   "Про голод в Поволжі починають писати у газетах. Під час другого голодомору, в 1932-му році, в українців забиратимуть хліб під такою ж тезою – десь люди голодують, а ви маєте надлишки, тому діліться. Це все супроводжувалося певними постановами. Тож у людей починають забирати врожай 1920-го року. А це призвело до того, що коли в 1921-му році стався неврожай, з'явилися проблеми з сировинною базою та харчуванням", – пояснила етнологиня.



   Частина населення, каже Наталія Петрова, почала чинити опір владі. Однак держава одразу все звела нанівець завдяки озброєному методу боротьби з населенням. Людей стали просто знищувати, додала дослідниця.

   "Ще в 1919 році була низка селянських повстань, які відбувалися на півдні країни, зокрема й на Одещині. Вони були пов'язані з тією політикою, яку проводила місцева рада, і яка не подобалася представникам етнічних спільнот, зокрема німецьким колоністам. Люди не могли не реагувати на те, як радянська влада забирала їхній врожай та майно, яке вони встигли нажити за майже 200 років", – пояснила Наталія Петрова.



   Вже у вересні 1921 року Одещину визнали губернією, що голодує. Селяни зверталися до місцевої влади, аби для них зменшили продовольчий податок або зовсім звільнили від його сплати. З січня 1922 року почали фіксувати масове вмирання населення. Восени цього ж року вже були відомі випадки самогубств, психічних розладів з поїданням дітей, родичів та вмерлих тварин.



   "Звісно, більшість таких випадків була під час голодомору 1932-1933 років, але про випадки канібалізму з архівних документів ми знаємо ще під час голоду 1921-1923 років. Було багато випадків, коли помирали батьки, а діти становилися безпритульними. Саме після цього голодомору виникла потреба в створенні сиротинців", – пояснила Петрова.



   За словами співробітника Роздільнянського народного історико-краєзнавчого музею Артема Просянюка, який також досліджує тему голодомору у своєму місті, тема безпритульних дітей була проблемною і в невеликих поселеннях на кшталт Роздільної. На той час ця локація вважалася важливим стратегічним залізничним вузлом в напрямку Одеси, Балти та Тирасполя. А сама територія входила до Одеської губернії, де проживало приблизно 2 тисячі людей, здебільшого залізничники та їхні нащадки.



   "Щодня на станцію Роздільна прибувало від 10 до 20 дітей. Вони блукали залізничним селищем. Ймовірно, самі батьки відправляли їх, бо були впевнені, що тут діти знайдуть їжу або хтось їм допоможе, нагодує", – розповів Просянюк.



   Вже у квітні 1922 року на Одещині відкрили громадські їдальні для дітей, зокрема й в Роздільній. Ініціатором стала Американська адміністрація допомоги, яка підтримувала місцеве населення медикаментами, одягом та предметами першої необхідності.



   Речі та їжу пересилали морем, через порт, зокрема Одесу та Миколаїв, а далі розвозили до місць призначення. Іноземна допомога тривала рік, після чого в червні 1923 року відносини між владою та благодійниками погіршилися, останніх почали звинувачувати у шпигунстві.



   "Була доволі цікава ситуація, коли в порт заходила допомога від іноземної країни, та в цьому ж порті, в той самий час, держава вивозила вилучені продовольчі припаси у свої громадян. Тобто попри сторонню допомогу від інших країн чи організацій, на території підконтрольній радянській владі продовжувалася продрозкладка. Влада не бачила в цьому жодних проблем", – пояснив історик.



   Крім примусових зборів з селян також почалася державна компанія з вилучення церковних цінностей на користь голодуючих. У травні 1922 року більшовицька комісія прийшла і до Роздільнянської Свято-Миколаївської церкви.



   "Попередньо місцевий священник та громада знали про приїзд і виступили проти. Але юрба, яка представляла цю комісію, силою вдерлася до храму та вилучила всі цінності. Відомо, що після того священник вийшов з ризниці та показав громаді здерте срібло з ікон та Євангеліє. Згодом чоловіка віддали під суд революційного трибуналу", – зазначив Артем Просянюк.



   Голодування населення також призвело до зростання кількості хвороб, особливо тифу. Причинами стали недоїдання та ослаблення організму. Зокрема тифозна хвороба розповсюджувалася на залізничних станціях через скупчення людей.


 
   "Тоді вважалося, що залізнична лінія від Одеси до Вапнярки є розсадником тифу. Багато людей прямували у села на північ, в бік Поділля та Києва з метою знайти їжу та привезти її назад. Крім цього були й "мішочники" – люди, які користуючись нагодою, намагалися заробити. Вони також їхали за хлібом і жирами, привозили продукти сюди і продавали дорожче. Вони ночували на станціях, де з санітарної точки зору умови були не дуже добрі, бо крім хліба були ще проблеми з милом та водою. Так станції ставали розсадником тифної хвороби. А оскільки харчування було погане, люди не могли протистояти цій хворобі", – розповів чоловік.



   Щодо кількості жертв голодомору, то спеціалісти заявили, що точних даних немає, оскільки наявна інформація є неповною.



   "Відповідна статистика в повному обсязі недоступна. І не факт, що вона взагалі є і правдива. Коли ми говоримо про голодомор 1932-1933 років, навіть там є суперечності за кількістю жертв: 4-5 мільйонів чи 10-12. Уявіть відстань з голодомору 1921-1923 років і наші можливості сьогодні. Над цим ще треба працювати", – наголосила етнологиня Наталія Петрова.



   На питання журналістів щодо наслідків цієї трагедії для української нації, дослідниця зазначає – пласт роботи завеликий і його потрібно ще вивчати.



   "Голодомори різних років – низка взаємопов'язаних дій, які мали на меті створення людини нового типу, радянської людини. Яка б не чинила опір та мала б виключно ідеологічні цінності, які диктуються владою. І така система непогано, на жаль, працювала. Минуло вже 30 років з Незалежності України, а ми й досі не можемо позбутися тоталітарного багажу. Це нелегкий процес. Але зараз принаймні можна про це говорити та досліджувати, збирати втрачені пазли нашої пам'яті", – додала Петрова.

 

 

suspilne.media

© 2007 - 2020 ROZDILNA INFO. Всі права захищені.
При використанні матеріалів сайту rozdilna.info посилання (для інтернет видань - гіперпосилання) обов'язкове.
Відповідальність за достовірність фактів, цитат, імен та інших відомостей несе автор публікації, а рекламної інформації - рекламодавець
Адміністрація сайту "Роздільна ІНФО": e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.