Коли 26 серпня 2014 року в будинок Степана Георгійовича Стоянова, майора, начальника кримінальної міліції одного з селищ Одеської області, принесли дві повістки з військкомату, на нього і сина Владислава, він не став шукати причин, щоб не піти в армію, хоча мав, як працівник правоохоронних органів, броню. Втім, і 23 річний син Владислав, який ніколи не служив в армії, також цілком міг би знайти вагомий привід для відстрочки. Але не в характері сім'ї Стоянових ховатися від мобілізації, коли країна знаходиться в небезпеці, щодня гинуть мирні люди і війна в будь-який момент може прийти в твій дім. Тому наступного дня вони з'явилися у військкомат і повідомили, що готові служити народу України.
Обох відправили в один з батальйонів 28-ї окремої механізованої бригади оперативного командування «Південь», яка в той період виконувала бойові завдання в одній з найгарячіших точок Донецької області.
По прибутті до розташування частини, Степану Георгійовичу, як фахівцю технічного профілю, визначили досить складну і трудомістку ділянку роботи, пов'язану з відновленням та обслуговуванням бойової техніки, а сина направили в мотопіхотну роту, де він став освоювати спеціальність механіка-водія бойової машини, потім навідника. Через деякий час у нього виявився талант влучного стрільця, і він зайняв у підрозділі штатне місце снайпера.
Оперативна обстановка влітку минулого року в районі Гнутового, Павлополя, де перебували підрозділи 28-ї бригади, була досить складною і вибухонебезпечною. Тому процес адаптації і навчання батька і сина Стоянових проходив безпосередньо в бойовій обстановці. Часу для розкачки не було, питання освоєння основ снайперського мистецтва для Владислава Стоянова ставав питанням життя і смерті і вкладався в просту формулу: якщо ти не знищиш ворога, то це зробить він. Слідуючи цьому правилу, Владислав швидко придбав навички, які допомогли йому стати хорошим солдатом. Спостережливість, дисциплінованість, неухильне виконання наказів командирів – ці якості відрізняли Стоянова-молодшого протягом служби.
Степан Георгійович виконував обов'язки начальника КТП, зробив вагомий внесок у технічне забезпечення підрозділу. Займався організацією ремонту та обслуговування техніки. Звичайно, батько турбувалася за сина, але почуття гордості, що вони разом виконують священний обов'язок – захищають свою Батьківщину, вселяла віру у неминучу перемогу над ворогом.
Сьогодні вони вже вдома, в оточенні рідних і близьких, але той час, який провели на війні, назавжди залишиться в їх пам'яті. Вони з гордістю можуть сказати своїм землякам: «Ми воювали за Україну!».
