Цей допис - моя позиція, як громадянина країни, в якій я народився і живу. Країни, яка дала мені освіту, статус, певне положення в суспільстві – не крадене, а зароблене. Країни де пустив коріння мій рід від прадіда-діда, де живе моя мати, моя сім’я, де ростуть мої діти та онуки.
Шановні – у нашому домі війна. Страшна, жорстока, кривава, як, мабуть, кожна війна. А війна це завжди горе, біда, втрати, сльози матерів, жінок, дітей. Війна, яку нав’язала нам сусідня Росія, анексувавши Крим, ввівши свої війська у східні регіони України. Напала підступно, використавши тактику фашистської Германії, скориставшись нашою слабкістю та впевненістю, що, так званий «старший брат», має поважати наш суверенітет, та захищати недоторканість кордонів, згідно Будапештського меморандуму, як позаблокову, без’ядерну державу. Помилились. В черговий раз ми стоїмо перед вибором – бути, чи не бути. Бути Україні незалежною, суверенною, соборною державою, чи бути поневоленою Росією. Ми, можливо, в перше у своїй історії маємо реальний шанс побудувати таку державу, про яку мріяли завжди: багату, культурну, за європейськими стандартами. Цей шанс український народ виборов, заплативши велику ціну – життям «Небесної Сотні».Так, у нас багато проблем. Потрібно докласти зусиль, щоби подолати корупцію, казнокрадство, підняти з колін економіку, створити нові робочі місця, дати людям достойну зарплату і достойну пенсію.
Ми з цим усим впораємось. Нам не потрібні «помічники», які вогнем і мечем хочуть змусити нас жити за своїми середньовічними законами та правилами.
Невже, для того щоб доказати, що російський шлях розвитку, так званий «руській мір» кращий, потрібно захоплювати території, убивати мирних жителів, дітей, руйнувати міста і села, заводи, шахти, підривати дороги та мости? Невже це і є «руській мір»? Та будь він тричі проклятий такий «мір»!
«Мір», який несе з собою смерть, горе, розруху, сльози.
Сьогодні доля України вирішується не тільки на сході. Сьогодні вона вирішується в кожному місті, селі, в кожному дворі, в кожній українській родині. Ми маємо вірити в свою перемогу, як вірять в нею наші воїни-земляки, з якими ми тримаємо зв'язок та допомагаємо. І жодного разу ми не чули від них відчаю, чи зневіри – тільки впевненість у перемозі, нашій Перемозі. Ми маємо ними гордитися, маємо на них рівнятись, маємо їх підтримувати.
Чим ми можемо допомогти?
- По-перше: перестати панікувати самому та запобігати поширенню панічних настроїв. Росія, через своїх проплачених агентів, розповсюджує інформацію, яка має сіяти хаос серед населення. Пам’ятайте – хтось зрадив Україну, отримав за розповсюдження неправдивої інформації гроші, які пахнуть кров’ю наших бійців, мирних жителів, дітей, а ви можете стати безоплатним носієм цього «вірусу».
- По-друге: об’єднуватись у волонтерські команди та допомагати українській Армії, допомагати Україні. Потрібно пам’ятати, що хто не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу. Це проста істина. Перемога потребує сили волі, духу, концентрації зусиль мільйонів українців. Заклик «Все для фронту! Все для перемоги!», був дієвим у роки другої Світової війни. То чому б його не повторити сьогодні?
«Все для фронту! Все для перемоги!», і маленькі діти-школярі пишуть листи бійцям на фронт. Їх дорослі вихователі шиють маскувальні костюми для Української Армії. Населення збирає кошти на ліки пораненим бійцям, здає кров, допомагає одягати солдат, створює їм, більш-менш, належні умови для проживання.
Якщо в деяких школах району починає зароджуватись волонтерський рух, то він зароджується знизу, від дітей, вчителів і жодним чином це не є ініціатива директора. За приємним виключенням. Але це зусилля чотирьох, п’яти шкіл. А їх у нашому районі 29. Де? Коли? На якому етапі еволюції суспільства втрачений авторитет директора школи як ініціатора, натхненника, організатора? Яка ще трагедія має статися в Україні, щоби вони почали діяти? Взагалі школа має позитивний потенціал. В школі є педагогічний колектив, за кожним педагогом – діти, за кожною дитиною – батьки, сім’я. Таким чином ми можемо обєднати всіх жителів нашого району. З цього починається національно-патріотичне виховання.
Ще питання. Яка ще біда має прийти в наш дім, щоби прокинулись голови сільських рад? Може хтось дорікне, що ніби вже раз допомагали. То я вам скажу: одноразовою акцією не здолати ворога.
Одноразовою акцією не здобути Перемоги. Одноразовою акцією не купити для своєї совісті довідку про патріотизм.
Повторюю: концентрація сил багатьох людей. «Все для фронту! Все для Перемоги!». І не інакше.
Приклад жителів сходу України не тільки трагічний, але й повчальний.
Не треба кликати біду до хати. «Путін, прійді!». І він прийшов. Результат його приходу відомий. Тому давайте спільними зусиллями, обєднавшись, не допустимо цієї трагедії до нашого з вами дому.
Шановні земляки. Україна вистоїть, Україна переможе. Українці відстоять свій суверенітет. І ми з вами ще будемо свідками великого краху Російської імперії, імперії зла, терору, брехні.
Слава Україні! Слава українській нації!
Володимир Василенко,
голова ГО «ГРОМАДА РОЗДІЛЬНЯНЩИНИ».