Весна 2014 року. Квітень. Одеська область, Роздільнянщина, наше село Кучурган урочисто відсвяткувало 70-річчя визволення рідного краю від німецько-румунських окупантів. Це була героїчна сторінка із історії Великої Вітчизняною війни, яка тривала 1418 днів і ночей.

   Безпосередня окупація нашого краю розпочалась на початку серпня 1941 року, коли румунські війська – союзники нацистської Німеччини ввійшли на територію Роздільнянського району. Був встановлений жорсткий окупаційний режим.

   Згідно з німецько-румунським договором, підписаним у Бендерах 30 серпня 1941 року, на цих територіях утворювалось губернаторство Трансністрія (рум. Transnistria– «Задністров’є»), яке було під юрисдикцією та керувалось Румунією (додаток № 1). Губернаторство поділялось на жудеці (повіти), а вони в свою чергу – на райони. Таким чином Страсбург та Баден в 1941-1944 рр. у адміністративно-територіальному плані знаходились на території губернаторства Трансністрія – Тираспольського жудеца – району Сельз (додаток № 2-3). Район Сельз охоплював поселення утворенні німцями-колоністами – Страсбург, Баден, Зельц, Кандель, Ельзас тощо. Ймовірніше за все, що район Сельз охоплював територію бувшого Зельцького німецького національного району (1924 – 1939), або, принаймі, більшу його частину.

   Життя ледь жевріло в селах. Люди дуже погано харчувались, одяг майже на всіх був рваним. Не було найнеобхіднішого: сірників, гасу, солі, мила… Вогонь здобували стародавнім способом: кремінь, кресало та гніт із шматочка вати. Якщо хтось розпалював печі в такий спосіб, то до нього приходили сусіди, брали гаряче вугілля і несли додому. А вдома розпалювали свою піч і таким чином передавали вогонь майже по всьому селу.

   Харчувалися в основному мамалигою (каша з кукурудзяного борошна), а якщо у когось були картопля та соняшникова олія, то така сім’я вважалася багатою. Птахів чи свиню селянин не міг тримати. тому що все забирала окупаційна влада. Але найважче було українському населенню. Що стосується німців-колоністів, то вони цих труднощів не відчували. Німці-колоністи жили заможно, мали коней, корів, свиней, птахів. Ніхто у них нічого не забирав. Вони мали по 50-100 і більше гектарів паші. У селах, де вони жили, вони були господарями ситуації. Підкорялися тільки німецький владі і ні в якому разі румунській адміністрації. Там, де німці-колоністи проживали компактно, були створені німецькі примарії. Німцям-колоністам були видані «аусвайс»  (від нім. Ausweis) –посвідчення. З таким документом німець міг безперешкодно пересуватися в межах свого району. Для обробки землі вони могли найняти найману робочу силу – батраків. У громадянських правах німці-колоністи мали більші переваги та привілеї, ніж місцеве населення – українці та представники інших національностей.

   Румунська адміністрація дозволила корінному населенню – українцям та іншим – брати і обробляти землі стільки, скільки вони в змозі обробити зі своєю родиною. За оренду землі румунська адміністрація нічого не вимагала. Тільки треба було із вирощеного врожаю 50 % всіх культур здати. Ці зернові культури (пшениця, ячмінь, жито, кукурудза) зберігалися в амбрах. Що цікаво – на дверях амбарів не було жодного затвору. Ніхто нічого не чіпав. Все було віддано на свідомість і чесність місцевого населення, хоча, правда, така свідомість підкріплювалася важкою румунською палицею. А ось приклад із правил поведінки на вулиці і в громадських місцях: якщо при зустрічі з румунським солдатом, не доходячи до нього 10 метрів, не зняв шапку з голови і не вклонився йому – били. Били за найнезначніші проступки.

   На початку 1944 року цивільне управління в Трансністрії було скасовано у зв’язку з наближення фронту. Владу взяло румунське військове командування. Жудеці були замінили на дистрикти. А 18 березня 1944 року румуни підписали протокол, згідно якого, цю територію почало контролювати німецьке командування.

   Звільнення нашого району і нашого села розпочалося на початку квітня 1944 року, коли війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського (уродженця м. Одеси) вранці 4 квітня зайняли станцію Роздільна, а потім і наші села Страсбург та Баден. У цих боях особливо відзначилися частини кінно-механізованої групи (КМГ) генерала-лейтенанта Ісса Олександровича Плієва.

   Розвідка РСЧА знала про розташування у районі Страсбургу частин 12-ї та 14-ї піхотних дивізій румун та 258-ї піхотної дивізії німців, а також їх систему оборони.

   Вдосвіта 5 квітня, коли ще йшов бій за вихід до Кучургану, в небі з’явилась німецька авіація. Головний удар вона націлила на бойові порядки 4-ГвСМК, який вів бій північніше Страсбургу. Генерал Тутарінов стрімким ривком взяв Страсбург і перейшов до визволення Бадена.

   У боях за Страсбург та Баден велику мужність і стійкість виявили капітан З. С. Бурдін, старші лейтенанти П. І. Георгідзе, І. О. Детунов, А. П. Кузьменко, В. І. Лопаткін, Н. Г. Шаріков, лейтенанти А. П. Соболєв, П. П, Грушников, старшини Є. Ф, Баранов, Н. І. Сичов, сержанти Г. М. Рибенков, В. Ф. Шаповалов, Г. І. Константинов, сотні інших відважних воїнів. Тільки ціною великих втрат частинам супротивника вдалося прорватися на Тирасполь.

   З 3 по 8 квітня 1944 року німецькі війська втратили на території Роздільнянського району 7 тисяч солдат і офіцерів, а 3 тисячі були взяті в полон. При цьому радянські війська захопили 45 німецьких танків, 200 знарядь, майже 300 кулеметів, 1000 коней із підводами, а на станціях Роздільна та Кучурган – 990 вагонів з військовим вантажем.

   5 квітня 1944 року Верховний Головнокомандувач Й. Сталін своїм наказом привітав війська 3-го Українського фронту з важливою перемогою у звільненні Роздільної (додаток № 4). Сам генерал-лейтенант І. О. Плієв за успішно проведену операцію по звільненню Роздільної отримав першу Зірку Героя Радянського Союзу. Друга Зірка йому була вручена за успішно виконане завдання командування по розгрому японського війська.

   У 1944 році село Страсбург було перейменоване на Кучурган, а Баден в Очеретівку. На початку 1970-х років Очеретівку було приєднано до Кучурган.

   Після звільнення, Роздільнянський район фактично перетворився в своєрідний сполошний військовий лазарет. Тут були розташовані 40 шпиталів – польових, стаціонарних та з евакуації поранених. Шпиталі були в 14 селах, у тому числі в Страсбурзі та Бадені – 8, в Степанівці – 5 тощо.

   За весь час війни 331 житель Страсбургу та Бадена бився з ворогом на фронтах, 211 страсбурців та баденців за проявлені мужність і героїзм нагороджені орденами та медалями СРСР. 112 односельчан загинули в боротьбі з нацизмом.

   На території с. Кучурган споруджено 2 пам’ятника, на меморіальних плитах яких увіковічені імена загиблих при визволені району і села, а також загиблих від ран – всього 262 чоловіка (додаток № 3-4), серед них могила Героя Радянського Союзу старшини Вінника Петра Федоровича, якому це звання було присвоєно за подвиг при форсуванні Дніпра в жовтні 1943 року (додаток № 5).