Здесь можно купить рыболовные катушки

АКЦІЯ 51. КНИГА ПАМ´ЯТІ (уривки)

11. 02. 07
Останнє оновлення: 17 листопада 2012
Створено: 07 лютого 2011

  

   Восени 1951 р. відбувся так званий «обмін ділянок державних територій між СРСР і ПНР». Весь Нижньо-Устрікскій район і частина сусідніх з ним передавалися Польщі.

   Кордон пройшов взагалі-то за селом, але мета була вивезти людей з густонаселеної західній Україні в слабозаселені райони Південної Україна - Херсонську, Миколаївську та Одеську області.

 


Емілія Іванівна Худик, 1938р.н., Телешниця Сянна

   Виселена в Одеську область Телешниця Сянна і Телешниця Онгварова. З Сянної нас переселяли тричі. Хата лишилася в Сянній, нічого за неї не дали. Тата вбили на фронті, а нас з хати виселили і за хату нічого не дали. Забрати хату нам теж не можна було. Дали нас до сусідів.
 
   Приїхали в Одесу - мама з трьома дітьми. Я покинула школу і пішла на роботу, бо не було як жити. В сьомий клас не пішла, пішила полоти норму. Бригадир не хотів мені дати норму, бо я ще була мала, 15 років. Дали мені півнорми. Як я могла піти в школу, коли ми не мали що їсти. Мама хворіла. Зрання я йшла на степ і цілий день полола. За вбитого батька шякої допомоги не дали.


   Тут з ракушняка дали нам хати. Молоді з нашего села будували їх. Одна кімната і кухня - і вся хата. І підлоги не було. Палилиисоломою, соняшником. Ми вдома мерзли, баба і діти. Хотіли шовковицю зрубати - не можно було, Штраф був. Брали мішок - і йшли за соломою для корови. Стіни були замерзді у хаті - санками можно було їхати. Сидили в куфайках.

 

Новоукраїнка, 2007р.


Марія Іванівна Лисак, 1924 р.н., Дашівка

   На станцію в Устріки нас вивозили і там ми ждали на поїзд. Приїхали у Роздільну на самі жнива. Картоплю можна було брати, заборони не було. Поселили нас у Костянтинівці. Ми там перебули осінь і зиму. А хат немає. Чоловіка взяли на будівництво хат. Чоловік все казав: тут хати погані, ми підемо десь у інший колгосп, може, буде краще. Хати усі позаймали, усім не вистачило.

 

   Ми були у Костянтинівці і чоловіка посадили на 18 років. Об-слуговував трактористів, йому підсипали пшениці. Був показовий суд у Роздільній, його засудили на 18 років. То було в 52-му році. Як його посадили, то мені хазяйка, в якої ми жили в Костянтинівці, сказала: Маріє, звільняй мені літню кухню. Я пішла до батька, мами не було, мачуха нас приймати не хотіла. Цю хату, в якій я зараз живу, ніхто брати не хотів. Вона була як решето, з дрібного ракушняка на глині. Я мазати не вміла, бо у нас хати були дерев'яні. Довелося вчитися, я все сама зробила своїми руками, побілила.
  

  Робила я в польовій бригаді, у швейній, на фермі дояркою. Тричі писала у Москву скаргу, щоб звільнили чоловіка. Не було відповіді. Тоді написала в Київ і його невдовзі достроково звільнили. Іван сидів 5 років у тайзі. Вони не мали права його судити, бо ми - люди потерпілі, переселенці. Влада тоді робила, що хотіла
     У нас в Телешниці був один священик на три села. Був і в Дашівці. У Дашівці була дерев'яна церква. Священик наш з нами не був - поїхав у Западну.
 

Бецилове, 2007р.


Марія Михайлівна Бердель, 1962 р.н., Лобізва

 

   Везли нас зі станції в Устяновій. Начальство з нашого села не поїхало з нами. Ані один. Вони лишилися десь у Дрогобичі, обіцяли: ми вас доженемо. Дивіться, досі доганяють. Ніхто з них сюди навіть не приїхав подивитися, як ми тут.
  

   Наше село називалося Лобізва. А наступним селом була Солина. там був Сян. Спочатку зробили кордон по ріці Сян, там була застава. А потім подумали і знову пересунули кордон у наше село Лобізву. І він пройшов упоперек села. Вийшло, що в тому кінці, який припав Польщі, було більше українців. Але хати не давали переставляти. В п'ятисотметровій смузі, де наша хата була, усе розвалило «Уралом». Постраждало багато хат. І ми опинилися під голим небом. По 5-6 сімей запхали в одну хату. А хто не вміщався у Лобізві, того запихали в Телешницю і далі по селах. Нічого взяти з собою не давали. Навіть з погреба не дали нічого взяти. Як мав поле - пропало, дісталося Польщі. Два роки ми жили на тому відселенні. Дали нам у Лобізві в Горішньому кінці шматок поля. Потім почали робити колгосп. Люди не хотіли йти. Мого чоловіка брата взяли в тюрму. І сказали: підпишитеся - пустимо. Начальство було не з наших, були воєнні, були руські.
  

   Я вийшла заміж у 48-му році. В 49-му народився старший син. А через два роки знову нам подарок від власті - сказали, що   будуть  нас  переселяти.
   

   Говорили: там городи засіяні, все посадили. Приїхали на збори до нас якісь представники звідси. Ми думали, що вони з району, а вони були з села голодранці. Кажуть: там вам хати є, все під ключ. Ключ дадуть вам і все. Потім як заїхали воєнні на машинах, не дали би картоплі взяти з собою. Люди вдома багато садили. Не дали винести з погреба ані картоплини, бо у картоплі знайшли рак. А всі вікна дошками забили, і йди.
  

   Я їхала в першу чергу, бо з малою дитиною. А чоловіків усіх, які тільки були, послали рубати ліс, відправляли його.
   У вагоні нічого не було. На клунках сиділи. На дорогу трохи виділили грошей. Їхали до станції Карповка. Сказали не відкривати вагони в жодному випадку. Залякали, що тут бандити можуть нас обікрасти. Люди плачуть: куди нас завезли. А тут спека велика. Викинули нас на станції. Сонце пече, а тут ані дерева. Дитина захворіла. Я з дитиною залізла під вагон. Виїхав на тачанці з Єреміївки голова. Каже: у нас жнива, мусите ждати. Я кажу: дитина захворіла. Сіла до нього на тачанку. Хочу бачити, де ж наша хата. А тут вулиця порожня - десь уже був фундамент, а де ще й не був, будували тільки. А готової хати не було жодної. Стояло кілька хат німецьких, тут була колись колонія. Рідко хати були. І в ті хати понапихало по восьмеро сімей. Одні - в коридорі, другі - в сінях.
  

   Нам дали хату саме на жовтневі свята. І були з дощок двері тільки зі двору. З каменя виклали в кутку піч. Що вона нагріє? Дитина в колисці руки собі обморозила. В хаті вода замерзла. А палити нема чим. Ходили збирати перекотиполе. Хата була з ракушняка. Я в тазику зроблю заміс і трохи заліплю, бо хата не помазана. А воно не сохне, гриби ростуть. Бо то зима. Потім влітку помазали.
  

   Восени наші привезли худобу. А тут не було нічого. Дві пари волів, дві пари коней. Люди пішли на роботу в колгосп. Чоловік був інвалідом. З часом лишив коні і був з дітьми. А я робила в степу. Грошей не давали. Потім пішла на ферму, була дояркою, свинаркою. Мала дівчат-близнят. Я з величезним животом ще здоїла 16 корів, а тільки потім пішла народжувати.
  

   Школа була російська тут, а тепер українська вже. Церкви у селі не було. Паску святити їздила в Роздільну. Тут ніхто нічого не признавав, усі виховані по-комуністичному. Колись була у селі німецька кірха. Тоді зробили з неї гараж, трактори ставили. А як прийшов голова колгоспу з наших, Новацький, він там хотів зробити спортзал. Ми кажемо: та там діти можуть ноги поламати, то ж святе місце, дайте нам на церкву. Ми кажемо: скажіть, що ми напали і не дамо. Він нам поміг. Потім вже люди почали по селах церкви відкривати. Ми хотіли церкву греко-католицьку, українську, але нам не дозволили. Тут начальство ще за Москвою стояло. Приїжджали з Одеси, а ми казали: ми не розуміємо російської, тільки українську. Священик править українською. Ми у церкві і вклякнемо, коли треба, і хрестимося по-нашому.
 

     Наших переселенців тепер у селі більше, ніж місцевих. Спочатку не дуже нас признавали. Тепер уже переженилися. Був клуб під очеретом. Новацький Микола грав на скрипці. Робили весілля з ладканками. Наші вінчалися, навіть присягали на колінах.
   Молодь йшла в Одесу, десь влаштовувалася. Усі посадки - то наші люди садили. Тут раніше ані деревинки не було.
Картоплі років з чотири ми тут не бачили. А ми, знаєте, звикли до картоплі. Ніде не родило, дощу не було. А як на другий рік був і дощ то люди не мали що садити.

 

Єреміївка, 2007 р.


Н.Кляшторна Акція - 51. Книга пам´яті. Брошнів-Осада, 2009.

1 1 1 1 1 [2 Votes]