Бої за Донецький аеропорт уже давно стали історією. Та чимало кіборгів, які місяцями відважно билися з ворогом, далі невпинно воюють проти кремлівського окупанта. Один із них – активний учасник Революції Гідності, голова Роздільнянської районної організації ВО "Свобода" (Одещина) Олег ДОНЕЦЬ. Розпитую бійця, як потрапив у Донецький аеропорт.

   – Я ‒ професійний військовий, офіцер, ‒ розповідає Олег. ‒ В армії служив 10 років. Після Майдану повернувся додому, де провели з побратимами вибори. Тоді зрозумів, що треба боронити державу. Нас підготували в Одесі і розподілили в 80-ту десантно-штурмову бригаду ЗСУ, в складі якої майже одразу відрядили в Донецький аеропорт. Там ми пробули два місяці – січень та лютий, хоч мали бути лише 10 днів, як обіцяло керівництво. Це був найгарячіший час. Врешті з нашого батальйону залишилась половина – були загиблі, поранені, двоє навіть з глузду зсунулися... З Одеси нас було троє офіцерів – залишився тільки я. Одного поранили, другого – поховали... А деякі хлопці порозбігалися – такий був переляк і надзвичайне напруження. Бо ж втрати таки великі…

   – Чи багато хлопців, які приїхали боронити аеропорт, були неготові до активних бойових дій?

   – В аеропорту ми прикривали свій батальйон власне мінометним вогнем. У нас і хлопці, і навіть офіцери часто були не підготовлені. Йдеться передусім про артилерію, бо тут потрібно володіти спеціальними знаннями. Але якось давали собі раду. Зокрема я, як професіонал, навчав окремі підрозділи, навіть дві мінометні батареї, в яких не було жодного підготованого офіцера. Хлопці просто не знали, як ті міномети правильно навести. Добре, що ми мали якийсь час, аби підготуватись, попрактикуватись в бою. Відтак згодом усі вояки рвалися в аеропорт, на передову.

   Звичайно, активна сила ворога переважала. Російські найманці підтягували багато своїх, зброї, постійно гатили по наших позиціях. Але вони зовсім не дбають про солдатів. До прикладу, схопили якось полоненого, який під час бою вийшов на наші позиції. Був зі Слов'янська родом. Коли ми його впіймали, дивимося – ні бронежилета, лише два магазини, старий автомат з дерев'яним приклáдом. Питаємо, чого тут і чи десь готувався до війни. А він каже: "Нас взяли, пообіцяли гроші і кинули". У них людей не бережуть, а солдати йдуть воювати переважно за гроші. В нас, як правило, всі воюють за ідею.

   Тож ворог переважає кількісно, але ми – якісно. Завдяки патріотизму, тактичним прийомам, а також автоматичним мінометам, які видають 120 мін у хвилину, ми могли за один бій роту покласти, а це від 50 до 100 людей. Адже кожен міномет випускав по дві-три вантажівки мін протягом дня.

   – Побутує думка, що командування свідомо здало Донецький аеропорт. Чи Ви погоджуєтеся з цим?

   – Я вважаю, що його не треба було тримати взагалі. Він жодного стратегічного значення не мав. Аеропорт увесь час контролювала артилерія, яка дислокувалася на відстані – в Пісках, Опитному... Це означає, що коли там з'являвся якийсь ворожий літак, його одразу знищували б. Те саме стосується людей. У нас були тепловізори, з якими уже здалеку бачили – йдуть сепаратисти. Тоді відкривали вогонь. Тож вважаю, що аеропорт був взагалі нікому непотрібний. Ні їм, ні нам. От коли б артилерія до нього не досягала, то так, може, і треба було його обороняти. А так захист аеропорту був виключно політичним рішенням.

   Взагалі наступи на вже знищений аеропорт були недоречні, хоч я, як військовий, їх підтримав. Якщо ж атакувати, то треба було одразу Донецьк. А так, аби зайняти ті розвалини...

   – А яким був побут в Донецькому аеропорту?

   – Умови були воєнні. Їжі було достатньо. Й одяг був. Дещо давала держава, а решта – волонтери, які привозили речі, харчі, буржуйки. Цього було досить. А от відпочинок – коли як. Були дні, що якусь годину-другу поспиш і все, бо дуже сильні і часті обстріли. А ми постійно вели вогонь.

   Майже завжди були приміщення (намети, склади, бокси, покинуті дачі чи гаражі), в яких ми могли розташуватися. Було холодно. Іноді прокидалися, а вода в чайнику повністю замерзла. Але ставили буржуйки, якось роздобували дрова і так грілися. Кілька разів, коли був особливо сильний мороз, доводилося спати просто неба. Тоді копали яму, палили там вогнище, а потім, як трохи остигало, на ще тепле вугілля кидали шинелі чи щось інше, лягали, накривалися якимись наметами, тентами чи покривалами і так спали. І таке було. А через кілька днів займали вже покинуті хати чи школу якусь... Але довго там бути не могли, бо такі будівлі обстрілюють часто і прицільно.

   Коли ми були в спеціальних боксах, то найгіршим були не набої, які дощем падали на наші позиції, а… пил. Бо ж зазвичай дахи боксів були продірявлені наскрізь, і коли втрапляла міна – здіймався густющий пил, що покривав усе і заважав нормально дихати.

   – Чи мали Ви тоді який-небудь зв'язок зі світом? Чи знали, що діється за межами аеропорту?

   – Мобільного покриття майже не було. Іноді сигнал можна було зловити хіба на якомусь даху. Але там усюди були снайпери, тож можна було і не втекти. Тижнями з рідними не було зв'язку. Коли ж була можливість, я телефонував до сина, то він мені розказував, що діється. А щодо засобів масової інформації, то там було 7–8 "сепарських" каналів, які ми періодично слухали. Українських же не було взагалі. Відповідно жодної проукраїнської пропаганди та політичної роботи також не проводили.

   – Чи зараз часто згадуєте бої в Донецькому аеропорту?

   – Це мені не дуже докучає. Приємно, що я виконав обов'язок перед батьківщиною. Врешті, це був добрий гарт для чоловіків. Кожен мужчина має піти й повоювати. В тому нема нічого складного. Звісно, є втрати. І багато є таких, котрих можна було уникнути, якби був досвід. Але є й таке, чого не уникнеш. До прикладу, переді мною не раз падала міна, розривалася, а осколки не зачіпали мене. А хтось – приїхав, буквально два дні побув, біля нього вибухнув гарматень, і хлопець без ноги поїхав додому. Тому, вважаю, що тут важлива й доля.

   – Яка сьогодні ситуація на передовій? Як ставиться до українських військових місцеве населення?

   – Тепер ми дислокуємося по два тижні в Авдіївці та Костянтинівці, де також ідуть постійні обстріли та бої. Хлопці мають охоту воювати. Проте бійці не задоволені владою і її ставленням. Адже зараз, порівняно з зимою, набагато меншими стали виплати воякам. Нещодавно хлопці дзвонили і розповідали, що таки не додержує президент обіцянки про тисячу гривень в день. А бійцю багато не треба – тільки те, що визначено. Та всі налаштовані патріотично. І це наша перевага.

   У нас з місцевими добрі взаємини, ми часто їм допомагаємо, а деякі хлопці навіть там уже дівчат познаходили і будуть женитися. Звичайно, буває по-різному, але все більше людей стають проукраїнськими і налаштовані позитивно. Особливо після того, як відчули, якими насправді є сепаратисти. Вони ж бо, коли були тут, не дозволяли ні слова мовити українського, грабували магазини і людей, постійно арештовували. Після цього люди, які ще недавно бігали під російськими прапорами, самі казали, що потрібні їм лише українці. Почали поважати. І тепер постійно нас просять, аби ми їх "не кидали".

   Позитивне ставлення таки відчуваємо. Наприклад, у магазині часто не хочуть брати від нас грошей, молодь вітається бандерівським "Слава Україні!" і просить сфотографуватися. Або якось щось купував в магазині, де було багато москалів. Жінка на касі роздрукувала чек, почала щось на ньому писати і мені підморгувати. Коли я вийшов і подивився на той папірець, там писало: "Слава Україні!".

   – Коли, на Вашу думку, завершиться ця війна?

   – Я вважаю, що не швидко. З нинішнім президентом це надовго. Адже він має в Росії свої бізнесові інтереси, тож по-справжньому воювати не хоче, а здає то один населений пункт, то другий. Гадаю, треба придумувати щось радикальне. Адже сепаратисти налаштовані повністю окупувати Донецьку область. А там підуть і на Одеську, і ще далі… Необхідно запровадити воєнний стан. І жодних домовленостей!

Розмовляла Ярина ТЯГНИБОК.