| частина I - Початок | частина II - Прихід імперії | частина III - УССР та Друга світова війна | частина IV - Відбудова та занепад | частина V - Незалежність | частина VI - Нове століття |
Частина II - Прихід імперії
Після Ясського миру 1792 року територія між Південним Бугом і Дністром, увійшла до складу Російської імперії.
Намагаючись створити в «новопридбаній області» міцну соціально-економічну базу, уряд Російської імперії сприяв поселенню в південноукраїнському регіоні «надійних» поселенців з дворян, поміщиків, офіцерів й іноземців, які за короткий час створили в регіоні величезні «латифундії». Серед них було чимало й «турецьких вірмен», які на запрошення Катерини ІІ та князя Г. Потьомкіна під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. почали переселятись на Південь України. Заселення цих земель йшло дуже повільно. Робочих рук не вистачало. Землевласники, знайшли вихід в тому, що стали «закріплювати в селянство» поселенців, що жили тут раніше. Їх почали називати зобов’язаними поселянами. Вони не були кріпаками, але вже не мали права переселятися з тих земель, де їх застав перепис 1798 року. Крім того, їх примушували виплачувати поміщикові десяту частину свого врожаю, віддавати кожну десяту вівцю (звідси пішла назва «десятинники») і 12 днів на рік безплатно відробляти на землевласника, а 7 днів — з платою по 25 коп. на день. На примусове «закріплення в селянство» відповідали боротьбою проти поміщиків. У заворушеннях 1803—1804 рр. активну участь брали і селяни Захар’ївки. Разом з жителями сіл Вовчого та Кошарки вони не тільки відмовились відбувати повинності, але й вчинили активний опір представникам влади, «насмілившись кинутися на них із запалом і наміром відчайдушним». У Захар’ївку було послано роту солдатів Нижегородського полку. «Бунтівників» висікли батогами, а ватажків кинули до тираспольського острогу.
15 травня 1803 р. – утворено Херсонську губернію (Перепис 1897 року визначив, що населення губернії рідними вважало 57 мов. Українців в губернії проживало 1 млн. 462 тис., росіян – 575,3 тис., євреїв – 322,5 тис., молдован – 147,2 тис., німців – 123,4 тис. чоловік. Значну питому вагу складали болгари, поляки, білоруси.) Землі сучасного Роздільнянського району увійшли до складу Тираспольського повіту. Сформуваши низку волостей:
- Кучурганська волость (Страсбург, Зельц, Кандель, Баден, Манґейм, Ельзас)
- Великоплосківська волость (Великоплоске, Слов’яносербка, Малі Плоски, Олександрівка)
- Степанівська волость (Степанівка, Марківка, Майори)
- Цебриківська волость (сформована навколо містечка Цебрикове)
- Гофнунгтальська волость - тимчасова німецька одиниця навколо колонії Гофнунґталь (пізніше увійшла до складу більших волостей).
- Бецилівська волость (Бецилове, Кам’янка, Старостине)
24 липня 1803 р. - вийшов указ імператора Олександра І про переселення німецьких колоністів до херсонської та таврійської губерній.
У 1829 році царський уряд змушений був дозволити зобов’язаним поселянам залишати своїх поміщиків і навіть купувати землю. Однак скористатися цими «пільгами» селяни практично не могли, бо були в боргах і на купівлю землі не мали грошей.
3 березня 1861 року імператор Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпацтва. (Кріпаки становили близько 30% населення (менше, ніж у центральних губерніях, через більшу кількість вільних селян і колоністів). Селяни мали 49 років сплачувати державі за землю (до 1910 року)
У другій половині XIX століття почалося стрімке інфраструктурне зростання: збудовано дороги, поштові тракти, а з 1865 року - залізницю Одеса-Балта. На кінець XIX століття територія сучасного району мала строкатий етнічний склад: українці, німці, молдавани, болгари, євреї та росіяни жили в окремих громадах, кожна з яких мала свої традиції, мову, школу й релігію. При станціях, зокрема біля станції Роздільна, виникли нові поселення, які швидко зростали завдяки торгівлі, транспортним вузлам і переміщенню робочої сили. До початку XX століття в регіоні почали накопичуватися соціальні суперечності: збільшувалося податкове навантаження, посилювався контроль над іноземними колоністами, обмежувалися їхні пільги, зростало малоземелля серед українського селянства.
1870-ті роки частина селян мігрувала в Херсон, Одесу, Миколаїв на заробітки.
У 1871 році Олександр II ліквідував особливий статус колоністів, а вже за кілька років запровадив загальну військову повинність, що стало особливо неприйнятним для менонітів і протестантів-пацифістів. Водночас посилювалася русифікаційна політика, обмежувалося місцеве самоврядування, а після Франко-прусської війни зросла недовіра до німців, тоді як у самих колоніях загострювалася «земельна нужда» через подрібнення наділів і брак доступної землі. На цьому тлі дедалі привабливішими виглядали Сполучені Штати, де за Homestead Act обіцяли дешеву або безкоштовну землю, релігійну свободу і можливість жити громадами, подібними до тих, що існували в Причорномор’ї, - і саме тому вже у 1870–1890-х роках тисячі німецькіх родин із колоній біля Одеси, Хортиці, Молочної та Бессарабії вирушили за океан, поклавши початок масовій еміграції так званих «чорноморських німців» до прерій Північної Америки.
Після вбивства Олександра II в 1881 році, в якому звинувачували євреїв, розпочались погроми. У Войновці, як і в сусідніх колоніях, погромники (часто місцеві селяни) руйнували єврейські домівки, крамниці та синагоги, вкрай поширеними були випадки грабежів, побиття та вбивств. Багато єврейських родин, втративши майно та почуваючись небезпечно, вимушено залишили домівки.
В 1905 року всією імперією прокотилася хвиля страйків, заворушень і протестів. У жовтні–листопаді страйки охопили станцію Роздільна, де працівники залізниці вимагали кращих умов праці, а також солідаризувалися з політичними вимогами. Робота залізничного вузла на певний час була паралізована, що викликало занепокоєння у влади, оскільки ця лінія мала стратегічне значення. У навколишніх селах також почалися заворушення: селяни зривали оренду поміщицької землі, самовільно випасали худобу, нищили лісопосадки, чинили підпали або захоплювали поміщицькі маєтки. У деяких селах відбувалися відкриті збройні сутички. Активність виявляли і представники єврейської молоді, соціалістичних гуртків та агітатори з Одеси, які поширювали нелегальну літературу. У німецьких колоніях, попри загальну стриманість, теж почали лунати протести через збільшення податків і спроби русифікації шкіл. У відповідь на ці виступи влада розгорнула репресії: були заарештовані активісти, проведено каральні експедиції до сіл, відновлено контроль над залізницею. У колоніях і українських селах відновилися обшуки, перевірки, зросла кількість рекрутських наборів.
Столипінська аграрна реформа 1906 року скасувала обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві - «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. З 1907 по 1911 роки в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі.
